Роксоляна - Назарук Осип - Страница 17

I представився їй в уяві ясний верх Чатирдагу, що підноситься високо над землею. Вона ніколи не була на нім. Але бачила його і знала, що він існує, гарний, як мрія, спокійний і могутній. В сірім сутінку ранку молилася до Бога з твердою і міцною вірою в те, що Він чує кождс її слово, хоч би як тихо шептала. Молилася.

— Всемогучий Боже, що бачиш все на світі! Ти видиш, як встає мій батько, щоб іти до Твоєї церкви на молитву. Даруй мені, Боже, поворот додому! Я піду пішки кривавими ногами, о прошенім хлібі, як ідуть убогі на прощу до святинь. Ніколи без милостині не відійде прошак із мого дому. І ніхто ніколи не попросить даром мене за нічліг. Я для сиріт буду добра, як ненька…

Слези заперлилися їй в очах. Крізь них побачила якісь невисказано далекі простори і відчула надзвичайну силу молитви. Хвилинку мала вражіння, що всемогучий Бог вислухає її та сповнить її гаряче бажання. Відчула розкіш, яка розлилася їй по очах і по обличчю та миттю висушила слези. Була задоволена вже тою хвилинкою щастя, хочби тепер прийшло хто знає що! Була певна, що се Божий дар-ласка на дальший шлях життя.

«Да будет воля Твоя яко на небесіх, так і на землі…» — пфошепотіла з глибоким відданням себе в опіку Провидінню. І засоромилася в душі того, що хотіла вказувати Божій премудрості шлях», яким мае її вести. Була вже зовсім спокійна і приготована на все, що присудить їй всевишня сила Божа. Чулася дитиною Бога й вірила, що Він не дасть їй зробити кривди. Мала роз'яснені, як дитина, очі й відсвіжене екстазою обличчя, як моленниця. Виглядала, мов рання квітка полева, свіжа і ясна.

Надворі теж роз'яснювалося.

Зачинався рух.

Невольнгіці повставали й почали митися й одягатися. Робили се нервово, як перед далекою дорогою, в невідомий світ. Снідання майже не їли. Не могли.

Коли одягнулися, їх власники оглянули докладно кожду зокрема й усіх разом. На деяких поправляли одяг. Деяким казали замінити одяг. Знов закували їх у ланцюжки і вивели їх на торговицю.

Там уже був рух.

Зі всіх усюдів надходили малими й більшими групами невольниці, призначені на продаж, під доглядом своїх власників і їх слуг. Деякі вже стояли на видних місцях. Були там жінки й дівчата з ріжних країв, усякого віку й вигляду — від найчорніших муринок до найбіліших дочок Кавказу. Були з грубими рисами, призначені до тяжких робіт, були й ніжні як квіти, виховані виключно для розкоші тих, що їх куплять. Усякий смак мужчин міг тут бути заспокоєний: від того, що хотів найтовстішої жінки, яка з трудом рухалася, до того, що хотів дівчини ніжної й легкої, як птиця.

Купці вже крутилися по базарі й оглядали призначений на продаж товар. Настя спокійно придивлялася групам невольниць, біля яких станув купець. Скрізь невольниці миттю зміняли своє поведения, відповідно до віку й вигляду купця. Очевидно, скрізь уживано тих самих або дуже подібних способів «виховання» їх. По деяких групах невольннць було видно, що були в особливо гострій школі. Бо надмірно виконували те, чого їх учили. Тільки призначені до тяжких робіт служниці сиділи нерухомо і лише час від часу, по наказу своїх власників, підносили тягарі, які стояли біля них, щоб доказати свою силу. Товсті жінки переважно сиділи без руху. Деякі з них сильно заїдали, мабуть щоб доказати, що можна їх зробити ще більше товстими.

Продавці розкривали своїх невольниць і голосно захвалювали їх красу або силу. Деяких миттю спускали з ланцюжків і переводили за руки перед купцями, щоб доказати плавність їх ходу.

Деяким наказували танцювати на площі або співати.

Всі ті картини зразу цікавили Настуню своєю ріжноманітністю. Потому так обурювали, якби кождий наказ відносився безпосереднє до неї. А потому знов збайдужніла. Втома робила своє. Сиділа як кам'яна подоба.

Але коли до її групи наближалися покупці, довга тресура в школі робила своє: мимохіть викликувала й у неї виучені рухи та погляди очей. Переходили цілі товпи купців. Першу продали єврейку Кляру. Настуня зі сльозами в очах пращала її. І навіть не могла зміркувати, до якого краю поїде її товаришка. У чвірці Настуні остали вже тільки три невольниці: вона, одна грекиня й одна грузинка.

Коло полудня Настунею зацікавилися аж два купці нараз. Один молодий, другий поважний, з довгою сивою бородою. Але почувши високу ціну, відійшли. Молодий вертав іще два рази. Але власники Настуні, очевидно, не спішилися з продажею її. І навіть не дуже прихвалювали. Видно, ждали на щось.

Настуня втомилася й сиділа, підібгавши ноги під себе, збайдужніла на крик торговиці й на все кругом.

Нараз побачила, як заметушилися її власники й усі разом почали їй давати знаки руками, щоби встала. Махінально встала й оглянулася. Серединою торговиці йшла більша група чорних євнухів під проводом якогось достойника, також чорного. Мусів се бути слуга якогось дуже високого дому, бо всі кругом вступалися з дороги і кланялися низенько. Між чорними євнухами йшли дві, очевидно, щойно куплені, білі невольниці надзвичайної краси. З ними йшла також якась старша жінка в заслоні, поважна, як пані.

Вірменин, що стояв біля Настуні, перекинувся поглядом з генуенцем й Iбрагімом і почав кланятися та голосно кричати:

— Нехай ясні ваші очі не минають і сих квітів в огороді

Божім!

Нервовим рухом Iбрагім шарпнув заслону на грудях Настуні і закричав:

— Маю одну дівчину, білу, як сніг на Ливані, свіжу, як овоч із нестертим пухом, солодку, як виноград з Кипру, з грудьми твердими, як гранати з Базри, з очима синіми, як туркус, що приносить щастя, — вивчену в школах для розкоші вірним, добру до танцю, добру до розмови, послушну, як дитину, — вміє крити тайну…

Настуня запаленіла на обличчі.

Чорний достойник став, придивився їй уважно і сказав щось невиразно до жінки в заслоні. Вона приступила до Настуні й, не кажучи ні слова, діткнула її обличчя й узяла в пальці її золотисте волосся — зовсім так, як пробується матерію. Пригадала собі, як її перший раз продали у Криму.

Зрозуміла, що була знов продана. Не знала тільки кому. Кров ударила їй до очей і до голови. Мов крізь криваву мряку бачила, як її дотеперішні власники кланялися чорному достойникові й жінці в заслоні. І чула ще, як чорний достойник відсапнув і сказав до Iбрагіма: «По гроші прийдеш вечером до мене».

Склонила голову перед своїми ще не проданими товаришками, мовчки пращаючи їх.

Заходило сонце за Гагію Софію, як бідну Настуню на Авретбазарі другий раз продали і з ланця спускали, кайдани з рук здіймали і чорним євнухам незнаного пана в руки віддавали.

Пішла в товпі чорних як уголь євнухів…

А за нею клекотіла й шуміла жіноча торговиця Стамбула на Авретбазарі…

Рух улицями в поході оживив Настуню з її втоми. Думки зачали їй ходити по головці. Хотіла збагнути, кому її продали й куди її ведуть.

Від самого початку розуміла, що продали її до якогось дуже багатого дому. Може, попаде в дім якогось аги[27] або дефтердара. Але якого?

Не довго тривало, як євнухи зачали йти в напрямі величезних будівель. Серце в ній захололо зі страху… Не було сумніву: її вели в напрямі сераю[28]… Здовж попід мури ходила рівним кроком військова сторожа…

«Ну, відси вже ніхто ніякими грішми не викупить мене, — шибнуло їй в головці. — Навіть якби Стефан продав увесь свій маєток, то й сим тут не діб'ється нічого», — подумала і зітхнула.

Дрижала як лист осики, коли впровадили її в якусь страшну велику браму, на котрій видніли застромлені на гаках свіжі людські голови з виверненими від болю очима, стікаючі кров'ю. Зрозуміла, що входить у нутро дому сина і наслідника Седіма Грізного, десятого султана Османів, найгрізнішого ворога християн.

Мимохіть піднесла ручку і притиснула до грудей малий срібний хрестик від матері. Се успокоїло її, хоч страх мала такий, що тільки на хвильку відважилася піднести очі до неба.

I так увійшла на подвір'я сераю, де зеленіли високі платани. А велика звізда дня якраз зайшла, і сумерк ляг на величезні мури і сади сераю в столиці Сулеймана, султана турків-Османів.