Сто тисяч - Карпенко-Карий Иван Карпович - Страница 5

Герасим. Це так, це так! Однеси зараз назад - гріх у неділю снідать.

Клим. Якби я спав у неділю, то й не снідав би, а то з цієї пори до обіда на ногах - не ївши охлянеш.

Герасим. Бійся бога! Хіба ти з'їси до обіда пів-хліба?

Клим. Атож! Бога треба бояться, щоб не з'їсти до обіда півхліба.

Герасим. Одріж собі скибку, подавись ти нею, а то однеси назад.

Клим. Поживишся скибкою, як собака мухою. (Пішов.)

Герасим (до Копача). Така з'їжа, така з'їжа, що й сказать не можна! Повірите: з млина привезуть пуд тридцять борошна, не вспієш оглянуться - вже з'їли. Настане день, то роботи не бачиш, а тільки чуєш, як губами плямкають.

Копач. Сарана.

Герасим. Гірш! Повірите, що у них тілько и думка - як би до сніданку; а після сніданку все погляда на сонце - коли б скоріше обідать. Чи воно таке ненажерливе, чи господь його знає! По обіді: сюди тень, туди тень - давай полуднувать,.та ще коли б хоч їли скоріще, а то жує та й жує, прямо душу з тебе вимотує: хліб з'їдає і час гаїть! Він собі чавкає, а сонце не стоїть, котиться наниз; йому ж того тілько й треба аби мерщій до вечері.

Копач. Хе-хе-хе! Ви опит великий в цім ділі маєте.

Герасим. Та ні, ви те візьміть: ти мізкуєш, ти крутиш головою, де того взять, де того, як обернуться, щоб земельки прикупить, та за думками і не їсться тобі, і не спиться тобі… Мене вже ці думки зовсім ізсушили… До того додумаєшся, що іноді здається, наче хто вхопив тебе за ноги і крутить кругом себе! А вони до того байдужі, тілько й думають: їсти і спать - і жеруть, і жеруть, як з немочі, а сплять як мертві.

Копач (зітхнувши). Щасливі люде… Я й сам від думок не сплю.

Герасим. То ви хоч їсте добре, - вчора я придивився.

Копач. Та ще до якого часу їм, а спати не можу-Засіли мені в голову два предмети: один на Боковеньці, другий…

Герасим. Ха! На Боковеньці? Чув, чув…

Копач. Невже? Від кого? Що чули?

Герасим. Та чув, як ви сьогодня уночі бормотали: Боковенька, скала якась, копили і ще щось - не розібрав.

Копач. Та ну? Невже голосно отак балакав?

Герасим. Голосно! А потім як залопочете тим язиком, що ото вчора лопотали…

Копач. А, а! Пермете, коман - вів ля патрі? Хе-хе-хе! То мені снилося, що я вже викопав гроші і приїхав у Париж.

Герасим. Вам і сниться чортзна-що.

Копач (зітхає). Не дає мені спокою цей предмет. Тілько задрімаю, так зараз і ввижається скала на Боковеньці… Ви не вірите, я знаю! А вникніть: опит і практіка… Гляну на примєти, і чує моя душа, чує, наче хто шепче: тут є гроші, тут знайдеш!… Якби знав, що удержите язика, то открив би вам секрет.

Герасим. Та я й сам знаю.

Копач. Та ну? Що ж ви знаєте?

Герасим. Що це чортзна-що.

Копач. А, боже мій! Ви думаєте, що я дурак?

Герасим. Та хто його зна.

Копач. То-то! У мене опит… ви тілько візьміть пример, які предмети: скала гостра, верх зрізаний, як у чумацькій шапці… балка так і балка так, клином сходяться до скали… Тридцять літ опита дарма не пройшло! Біля скали лежить, так, на пригорку, два копили, робота чудова - оскардами висічені… Один копил так… на восток показує, другий на запад… Як углядів перший раз - мало серце не вискочило… пустив біля них щупа, а тут - цок! Наткнувся на камінь. Став копать і не більше як на пів-аршина під землею одкрив кам'яну фигуру чоловіка, взяв і закрив його землею. Бачите, чоловік, висічений теж оскардами, що ви скажете?

Герасим. Та хто його зна, що вам сказать… Це наче щось і справді похоже на діло.

Копач. Е! В тім сила. От тільки гроші потрібні, щоб начать копать.

Герасим. Ну, а де ж саме треба копать?

Копач. Це задача: чи на восток, чи на запад, - ще не знаю.

Герасим. От тобі й маєш!

Копач. А, боже мій! Треба вникнуть, обслідувать. Тут опит - я, кажеться, не дурак.

Герасим. А хто його зна… Почнете копать і викопаєте сковороду або ступку.

Копач. А як гроші? Вірте мені, що це не дурниця - скала, балка так і балка так, два копили показують, і фигура… Це моя судьба, само провідєніє указує путь.

Входе Роман.

Ті ж і Роман.

Роман. Поїдемо, чи як? Я дав коням оброку.

Герасим. Налагодились їхать, то їдьте.

Копач. Я тобі покажу окам'яніле дерево, - нам небагато вбік прийдеться звернуть.

Герасим. Та не видумуйте чортзна-чого.

Копач. От чоловік, от чоловік! Та ви ж зроду такого дерева не бачили.

Герасим. А на біса воно мені здалося, що то, грошей у мене прибавиться, як я його побачу, чи що? Завтра робота, то йому треба сьогодня вернуться, нічого гаяться.

Копач. 3 вами каші не навариш! Піду краще до криниці умиюсь. (Вийшов.)

Роман. Ну та й не хочеться мені їхать до тих Пузирів, коли б ви знали, та ще з Банавентурою.

Герасим. Не вигадуй, не вигадуй.

Роман. Та, єй-богу, хоч би щупа цього не брав, покинув би його тут, бо хто побаче мене з ним, то засміють.

Герасим. З посміху люде бувають, от як викопає гроші, тоді нехай сміються, так-то. Іди, нехай при тобі підмазують фургона, запрягають, та й з богом!

Роман пішов.

Що це кума і досі нема за грішми? Цілу ніч не спав, все міркував і таки став на одній думці: побалакать з кумом і, коли згодиться, послать його в город розмінять гроші. (Запирає двері, виймає гроші і розглядає.) Прямо як настоящі, і не пізнав би, коли б не понадривав сам краї, а все-таки береженого бог береже - треба розмінять у казначействі.

Стук.

Чи не кум?

За дверима голос Параски: «Та відчини-бо!»

Жінка. І чого її чортяка несе? (Одмика двері.)

Герасим і Параска.

Параска. Що ти затіваєш, скажи на милость божу?

Герасим (злякано). А ти почім знаєш?… А тобі яке діло?

Параска. Хоч би ж сказав, пораявся…

Герасим. Звідкіля вона довідалась?! Знай свою діжу, а у мої діла носа не тикай!… Іди собі, іди, не заважай мені думать.

Параска. Та ти на старість щодня дурніщий робишся.

Герасим. Ей, Параско!

Параска. Чого там Параско?

Герасим. Не чіпляйся! У мене в шапці більше розуму, ніж у тебе в голові.

Параска. Та з великого розуму в дурний заходиш! Що це ти затіяв - женить Романа на Пузирівні?

Герасим. А-а! То ти про це? (Набік.) Думав, що довідалась за гроші, аж всередині похолонуло. Ну, так що ж? Тобі яке діло?

Параска. Не хочу я нікого за невістку, опріч Мотрі. Сам казав, що будеш її сватать; діти полюбились, я до неї привикла, вона - до мене; дівка красива, здорова, зна всі порядки: коло птиці, коло свиней, коло корів - одно слово, хазяйка біля всього; в хаті, як у кімнаті; я вже нездужаю, а против неї, скілько їх у нас не було, ніхто хліба не спече, ніхто борщу не наваре, хоч і без олії іноді, а всі їдять, не нахваляться.

Герасим. Не треба мені ні доброго хліба, ні доброго борщу, бо чим краще спече, а смачніше зваре, тим більше робітники з'їдять… Мені треба невістку з приданим, з грішми.

Параска. Візьмеш в обидві жмені.

Герасим. Іди собі, не заважай мені думать.

Параска. Нехай же тілько Роман жениться на Пузирівні - не буде їй пресвітлої години, я її заїм.

Герасим. Про мене, хоч цілком з начинням ковтни її, мені аби гроші. Іди собі, Параско, від мене. Тут думок, як піску в морі, а ти з чортзна-чим причепилась.