Коли вмирає Безсмертний - Герасименко Юрий - Страница 56

«Цікаво, — думає Іван, — що воно за істоти, оті свідки Безсмертного? А сам Безсмертний — який він? Хоч би дощ перестав… Іч, як гримить… За цим громом і залпу не почуєш… І справді, а що, як…»

І раптом не залп, не грім — знайомий глухий бас:

— Ууммб, енборра! — сяйво гроунда пливе над барикадами повстанців. — Ууммб, однодумці, — кличе голос Умбренда.

Іванові холоне в грудях: «Ні, неправда, не падав в океан палаючий штейп керівника! Живий керівник! Тут він, поруч, на барикадах…»

Страшний, не чуваний досі гуркіт стрясає площу. Повстанцям видно, як весь верхній поверх Палацу Безсмертного осідає, валиться в хмарах диму…

— Впе-ере-е-ед!! — не тямлячи себе від захвату, кричить Іван і єдиним ривком вилітає на обвалену барикаду.

— У-у-уммб!! — гримить, як лавина, за його спиною. На мить цей тисячоголосий рев перекриває і гуркіт грозового неба, і шалену стрілянину хичистів.

Ось… ось вони, чорно-зелені!

— За Шата! За Анба! За Шата! За Анба!

— У-у-у-у-уммб! — гримить майдан. — У-у-у-уммб!

А хичисти уже біжать. Біжать!..

Пригощаючи їх навздогінці, Іван першим вдирається у темний, завалений чорно-зеленими трупами коридор Палацу Безсмертного.

— Чакте!

— Я тут!

Чакт поряд. Слідом підбігають ще троє з Іванового десятка.

— Де решта?

— Не знаю! — Очі Чакта ще пломеніють захватом бою. Таке він уперше переживає.

— Як не «не знаю»?

— Не бачив.

— А кого ж ти бачив?

— Хичистів!

— Я знаю, — говорить немолодий широколобий шхуф, теж з Іванового десятка. — Це — всі. Решта — на площі… — І похмуро уточнює: — Лежать…

А в прохід уже валом валять повстанці.

— За мною! — командує Іван і раптом бачить Рейндза. Він весь обшарпаний, на лобі кров — теж був у бою.

— Стій! — кричить Рейндз. — Стій! — Підбігає до Івана. — У тебе повний десяток?

— Ні.

— Добери повний. Ось ти, ти, ти, ви двоє, — хапає Рейндз за рукави повстанців. — Ви всі будете в його десятку, — показав на Бідила. — Звуть Іваном.

— Ван, Ван… — повторюють шхуфи. — Слухаємо тебе!

Рейндз бере Івана під руку.

— Завдання тобі дуже просте. Бачиш прохід? — рушницею показує на розтріскану зелену панель. — Панель виламати. Там буде ще одна кімната. З тієї кімнати є вхід до капища Безсмертного. За даними нашої розвідки, це єдиний прохід, не перекритий ще гравітаційною завісою. За всяку ціну оволодій проходом! Слідом за твоїм десятком підуть дві сотні повстанців. Заарештуєш свідків і всіх прихвоснів. Ясно?

— Ясно.

— Ууммб!

Два дужі удари — і зелена панель розвалюється.

— За мною! — командує Бідило і першим вбігає в довгу, яскраво освітлену кімнату. Ось він, прохід до капища! З невеликого овального отвору хвилями б’є золоте сяйво… Дві постаті — чоловіча й жіноча — метушаться біля проходу.

Іван щодуху біжить до них і… зупиняється як вкопаний. Оце так зустріч! Перед овальним проходом остовпілі Купхейп і Хет — вони теж побачили Івана.

— Доброго здоров’ячка, ваші схильності! — глузливо вклоняється Іван. — А пропустіть-но мене, темного, в ту світлу дірку!

З цими словами Бідило хотів було вже проскочити в круглий прохід, але горбань, вхопивши за руку Хет, кинувся прожогом поперед нього. Хотіли, видно, одразу вдвох пропхатися й зачинитись, але не гак вийшло. Отвір був розрахований тільки на одного особня, і горбань застряв. А застрявши, зробив вигляд, що грудьми, бач, прохід затулив.

— Там… місце святе… Не смій!

— Вилазьте, ваша схильність, — ввічливо попросив Іван, — вилазьте, бо все одно пройдемо!

— Через мій труп!.. — проголосив горбань і втягнув голову в плечі.

— Ану, хлопці! — моргнув Бідило своїм шхуфам. — Так, тихенько, чемно… витягніть їх схильність!

— Через… через мій… труп!.. — хрипів горбань, з усіх сил намагаючись пропхатись до капища.

— Стривайте! — наперед вийшов Чакт. — Я зараз все полагоджу.

Іван відступився, з цікавістю спостерігаючи, що ж воно буде.

— Батьку! — звернувся Чакт до Купхейпа.

— Синку! — із сльозами в голосі вигукнув горбань і кинувся було вже обняти Чакта, але, згадавши про свою обіцянку лягти трупом в овальному проході, ще щільніше притиснувся до нього. — Синку, і ти з ними?!

— Так, батьку, я з ними! І тебе закликаю стати в їх благородні ряди! Ти ж інтелектуал! Ти ж сам казав, що не любиш гендлярів і лакеїв! Перейди до нас! А не можеш — відійди вбік, стань нейтралом, як К’юс і всі мешканці його Саду Філософів!..

— Мовчи! — проревів Купхейп. — Мовчи, відступник! Ходім зі мною до капища. Вони ніколи не пройдуть туди. Знай, всі ці перемоги черні — туман, дим! В Провінції-41—30 Ф’юче Пехфект збирає військо! Іди до нас! А не можеш — відійди вбік, стань нейтралом, як К’юс і всі мешканці його Саду Філософів.

Чакт кинувся, вхопив батька за руку.

— Іменем революції — дорогу!

— А-а, так! — Купхейп напружився, аж побілів, і раптом пропхався разом з Хет до капища. Чакт, Іван, шхуфи — за ними, та перед самим носом у повстанців панель рвучко засунулась.

— Ех ти! — майже з ненавистю зиркнув на Чакта Бідило і з розгону прикладом рушниці вдарив в овальну панель. Ніяких наслідків… Вдарив ще раз і відскочив немов опечений: вся стіна взялася сліпучим зелено-золотим сяйвом.

Ззаду якийсь шхуф пошпурив у панель важкою каменюкою — навіть не долетіла, немов об незримий мур вдарилася, покотилась під ноги. Іван вистрелив з рушниці — куля теж відскочила від незримої перепони.

— Гравітаційний захист… Променева завіса. І звідки вони енергію беруть?! — промимрив Чакт і винувато розвів руками.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Стара, дуже стара історія… Дві клеми на овальній панелі. «Так от ти який, Безсмертний!»

От уже скоро три тоци, як у колишньому кабінеті Мислячого засідають командири повстанців. На порядку денному — штурм капища. Власне, ні про який штурм і мови не було б, якби не цей гравітаційний захист — остання соломинка потопаючої еліти.

— Що робить? Бомбами згори? Даремно, захист сферичний: і з боків, і зверху не проб’єш… Чекать? Ждати, поки всі свідки з голоду повиздихають? От горе… — бідкаються грізні повстанські командири.

— А що, як підкоп і — вибухівку?.. — пропонує Іван, але ніхто не згоджується.

— Довго. Та й копати дуже глибоко…

І раптом до кабінету вбігає Чакт.

— Вихід є! — гукає він і хапається за серце. — Хух! Ну і біг… За мною! Вниз! Негайно!

— Який вихід?

— Куди вихід? — загомоніли повстанці.

— Є вихід із становища! — урочисто оголосив Чакт. — Ходімте зі мною.

— Куди?

— Вниз.

…Чорне, вогке склепіння. Над неоковирним, допотопним кріслом світиться круглий плафон. У кріслі напівлежить сіре, аж темне тіло. Зовсім як мумія… Коли Іван з Чактом, а за ними й всі учасники наради підходять ближче, мумія розплющує великі майже прозорі очі.

— Я Сто тринадцятий… — чути свистячий шепіт. — Я не Безсмертний… Я скоро засну…

Говорить він давно забутою, старовамбською мовою.

— Ваша схильність, — по-вамбськи звертається до нього Чакт. — Я вам усе розповів. Ви обіцяли порадити, як прорватись до капища. Ви просили покликати вамбів — ось вони, перед вами…

— Вамби… — шепоче старий, і сльози поблискують в його очах. — Вамби… Я знав, що ви прийдете… Я чекав… Я не зможу заснути, поки не почую, що ви простили мою страшну провину… Я вам усе-усе розповім…

Старий стомлено змовк. Кілька цот у темряві підземелля панувало глухе мовчання.

— Ваша схильність, — знову заговорив Чакт, — ви обіцяли порадить…

— Так, — розплющив очі Сто тринадцятий. — Я пораджу. Ви захопите капище… Та спершу я розповім все-все… Багато віків я ждав вас… Я дуже винен перед всіма народами… На всій планеті в усі часи ніхто ще не робив такого страшного злочину!.. Підійдіть ближче…

Всі підійшли, обступили крісло.

— Підведіть мене…

Старого підвели, всадовили, поклали голову так, щоб вона не падала на плече.