Коли вмирає Безсмертний - Герасименко Юрий - Страница 28

— Один момент, зараз я надпишу… так… Ось… Прийміть, будь ласка, — і номер перший подав Купхейпу свою космічну епопею-памфлет з автографом: «Другу шефа — моєму другу!»

— І у мене прийміть!

— І у мене!

— У мене теж!

— І в нас!

— Ось візьміть!

Всі шість пронумерованих (крім сьомого) побажали подарувати свої книжки особистому другу шефа.

— Та куди ж я їх всі візьму? Спасибі! Спасибі! — ледве встигав Купхейп приймати щедрі дари.

У Івана відлягло від серця: на книжках стояли прізвища авторів. Деякі з них Бідило встиг уже прочитати і запам’ятать. «Тільки б не забути, — турбувався Іван, — тільки б не забути…»

Взявши Купхейпа під руку, потихеньку потягнув його до виходу: ясно було, за кого їх прийняли, і дуже не хотілося розчаровувати діячів щактифського красного письменства.

Нарешті горбань з Іваном вийшли з приймальної. Але на цьому їхні пригоди аж ніяк не закінчилися.

Довгий, здавалося, нескінченний коридор раз у раз повертав то праворуч, то ліворуч. Вікон не було. Тільки й світла, що з вхідних панелей, верхні половини яких напівпрозорі. З-за панелей — голоси, то погрозливі, то благальні. За одною чорною, непрозорою панеллю глухо і безутішно ридала жінка.

І раптом Іван почув ззаду швидкі кроки. 3а ними неначе хтось гнався. І справді, за наступним поворотом їх наздогнав літератор № 1.

— Ваша схильність, — молодик відсапався, витер з вузенького чола рясний піт. — Як щирий мислячий організм, я мушу вас застерегти: не довіряйте ньому лірикові! Ну тому, товстому, що за мною в черзі…

— Отому, що з другим номером?

— Еге!

— Чому ж йому не можна довіряти?

— О, ви його ще не знаєте! Це така аморальна потвора… По-перше, в нього, коли він ще вчився у педкомбінаті, була незадовільна оцінка. Він не знав біографії Хича! По-друге, він немитою рукою потиснув руку їх Шістдесят дев’ятої схильності — це я сам бачив! І взагалі він гермафродит і плагіатор! Всі свої книжки з моїх списує!

Ви тільки не думайте, що я проти нього щось маю! Що ви! Що ви! Я чисто з принципових позицій! Він навіть мій дру.Г Він друг, але істина, — ви розумієте? — істина! Істина дорожча. Правда над усе! І взагалі я хочу вам сказати, що вся оця братія, вся — від другого номера до сьомого — таємні, добре замасковані несхильники. По них давно вже плаче Будинок Блаженних Учнів! Але сьомий!.. Ми самі прийшли, а його сюди викликали. О, це небезпечний ворог! Це ідейний противник влади Хича! В журналі, який він редагує, в останньому номері…

— Я вам дуже вдячний за інформацію. Але я… Я поспішаю. Маю честь!

Номер перший відстав. А за наступним поворотом їх, так само засапавшись, наздогнав другий номер.

— О ваша схильність, мені вас так жаль! — забриніло його співуче контральто. — Чорні душі ввели вас в оману! Все, що ви чули від цього негідника, підла брехня.

— Від якого негідника?

— Ну, звичайно ж, від першого номера! Ніякої дружби у нього з шефом нема. Все вигадки. І в черзі він перший тільки через свою спритність. О, я його знаю… Він, коли 6 міг, давно б уже Палац Безсмертного висадив у повітря!

— О?!

— Так, так! Не вірте жодному його слову. Він таємний несхильник, і всі вони, всі — законспіровані несхильним. От, наприклад, третій. Ну, той, що в черзі за мною. Ви знаєте, які ідеї пропагує він у своїй бездарній дитячій повісті? Його «Страшне вбивство в чорному тупику» — це нічим не прикрита антидержавна пропаганда!

— А чому ж мовчить критика?

— А тому й мовчить, що він сам критик! Бояться його.

— Нічого не розумію. До побачення, я поспішаю.

— Е, ні, стривайте, я вам ще не сказав головного. Сьомий номер, редактор «Філософського вісника», — шпигун і диверсант. Про це давно вже всі знають.

— Вибачте, я мушу йти. До побачення.

Але не встигли горбань та Бідило зробити й ста кроків, як їх наздогнав літератор № 3. Від швидкого бігу його зеленкувате обличчя стало зовсім зеленим.

— Два слова, — категорично прорік він, перегородивши Купхейпові дорогу. — Два слова. Всі, з ким ви говорили, — державні злочинці. А найбільше — сьомий. Це не простий шпигун, це добре законспірований вождь повстанців Країни Підземного Полум’я.

— Але, даруйте, як же він покинув своїх бійців, хто ж зараз керує повстанням?

— Його брат. А цього послали сюди, щоб підготувати в Щактиф державний переворот.

— Прощавайте, я поспішаю.

— Не забудьте мого попередження.

Але на цьому не закінчилися їхні сьогоднішні поневіряння: уже перед самим виходом виявилось, що горбань загубив десь перепустку, — в кабінеті, напевне, з переляку залишив.

Носатого вже не було, у вестибюлі чергував інший хичист.

— Як це так? — здивувався він. — Без перепустки? Ні, без перепустки не випущу.

— А що ж нам робити?

Хичист вилаявся, замкнув вхідну панель, пішов до приймальної шефа.

Сіли в крісла. Горбань мовчав, сумовито схиливши голову. А Іван думками був уже в академії, в кімнаті друга. Орро казав, що сьогодні Чакт має повернутися до Міста-1 з тим, щоб завтра летіти до Провінції-13—2.

Чекали довго. У вестибюлі тихо, безлюдно. Почулися кроки — ні, не хичист. До них підійшов високий дід у темних окулярах.

— К’юс, — відрекомендувався він.

На грудях у старого білів іще папірець з номером «7».

— Як вам сподобались мої колеги? Чи не правда — милі, достойні істоти? Вони мене так люблять… Все хвалять, хвалять, аж незручно… Я дуже радий, що саме сьогодні викликав мене шеф — інакше б я не познайомився з вами. Ви теж були у шефа? І, напевно, з якимось проханням? Він такий гуманний, хоч і лаяв мене сьогодні… Він вам допоміг? Мовчите… Мабуть, не зовсім допоміг… Розкажіть мені, будь ласка, в двох словах вашу справу, може, я що пораджу.

Купхейп з недовірою подивився на нього, а потім, збиваючись і плутаючись, виклав з горем пополам суть своєї справи.

— Ясно, ясно… — задумливо проказав сьомий. — Здається, я все зрозумів… Трудне діло… Не знаю, що тут можна порадити… — І К’юс зітхнув, замислився. — Ну, добре, — нарешті сказав він, потираючи лоб. — Доби через дві приходьте до мене: Дванадцята Кільцева, 510, 17 поверх, редакція «Філософського вісника». Спробую вам допомогти. До побачення, — і К’юс пішов у якийсь бічний коридор.

Як тільки хичист випустив їх із приміщення Легіону, горбань плюнув спересердя і висипав усі книжки Іванові на оберемок.

— Нести? — запитав Бідило.

— Хоч зараз викиньте. Мені вони не потрібні.

Певна річ, викидати Іван не став. Заніс до своєї кімнати. Про всяк випадок — а що, як забуде? — огризком олівця на шматку газети переписав пронумерованих літераторів. Тільки на одній книзі чомусь не було прізвища і, подумавши, Бідило записав назву її. Зім’яв список, вийшла невеличка кулька, заховав у кишеню. Тепер швидше до Орро!

Та Орро вдома не було. Жаль… Так хотілося якнайскорше передати список… Доведеться зайти пізніше. Перестрибуючи одразу по кілька сходинок, подався до Чакта.

Йшов, а в грудях так і співало: ні, немарно, немарно прожив він оцю добу!

Чакт зустрів радісними обіймами.

— Клянусь смертю Безсмертного, все буде гаразд! Завтра на три доби відлітаю до Міста-13—2. Через три доби почнеться нове життя! Ну не хмурся! Чого ти одразу насупився? Думаєш, не знайду несхильників? Тяжко тобі? Знаю, тяжко… — Чакт посмутнів. — Ех, друже! Чого б я тільки не віддав зараз, щоб визволити тебе!.. Послухай, — Чакт присунувся ближче. — Ти віриш мені?

— Вірю.

— Ну, так от, я обов’язково — чуєш? — обов’язково зв’яжуся з несхильниками! Ми будемо з ними! Будемо! Ні, ти таки не віриш мені…

Бідило мовчав. Де й дівся його бадьорий настрій.

— Ти що, нездужаєш?

— Та так… — зітхнув Іван.

— Може, ти гніваєшся? Може, образив тебе ненароком?

— Ні.

— Щось ти, Іване, приховуєш від мене… Правда?

— Вигадав таке… — Бідило вимушено всміхнувся. — Ти через три доби повернешся?

— А… так от чого ти такий насуплений! Три доби… Нічого, витримаєш! Зате потім життя почнеться! — і Чакт Знову гаряче заговорив про зв’язок з несхильниками.