Коли вмирає Безсмертний - Герасименко Юрий - Страница 23

— Чи не знайдеться у вас свіжого номера «Цікавої газети»?

— Чому ж не знайдеться, ось він, будь ласка!

Бідило сів, розгорнув газету.

Сьогодні від неї пахло особливо запаморочливо. Найміцніші аромати струменіли від коротенького урядового повідомлення з театру воєнних дій.

Іменем Безсмертного Ставка сповіщала, що в Країні Підземного Полум’я, проводячи планове скорочення фронту, війська Хича залишили місто Брондиб.

Поруч з повідомленням вміщено список офіцерів, нагороджених за хоробрість, і список солдат, які загинули смертю хоробрих.

Служитель не зводив з Івана лагідних, по-старечому примружених очей.

— Ну, я того… Я, мабуть, піду… — нарешті проговорив він. — Не буду заважать. Якщо не дочекаєтесь мене, панель щільніш засувайте. На все добре!

— На все добре, — відповів Бідило і подумав: «Цікавий стариган, треба з ним якось побалакати…»

Газет було багато. Одна зразу ж привернула увагу незвичайним своїм забарвленням: білі букви, білі рядки на чорному папері. «Вічний спокій» — так називався цей урядовий орган, від першого до останнього рядка заповнений вердиктами, циркулярами та інструкціями. Від газети відгонило сургучем, чорнилом та іншими безсмертними канцелярськими запахами…

До обіду просидів Іван у затишній кімнатці швейцара. Аж голова розболілася від газетних ароматів.

Знехотя побрів обідати. Зайшов Шат і від імені Купхейпа повідомив, що сьогодні Іван вільний.

Ліг пізно і прокинувся пізно. Поснідав — куди йти? Подався до швейцара.

Старий, як видно, його чекав. Розіклав на столику десятків зо два свіжих газет і, коли Іван переступив поріг, зрадів, заметушився:

— От усе, що виходить у столиці. Сідайте, дивіться — все для вас! А я піду, маю негайні справи.

Минуло кілька тоц. Бідило читав і читав…

Яких тільки газет тут не було! І «Схильник», і «Благочестива сенсація», і «Голос провінціального аптекаря», і «Сатиричний вісник»… Ого, навіть такий є! Іван з цікавістю розгорнув невеличкий аркуш, увесь заповнений віршами, але на цей раз так і не дізнався, кого ж таврує і викриває поетична сатира Щактиф.

Вхідна панель відсунулась. Вибачаючись, швейцар повідомив:

— Вашу схильність запрошують наверх.

— Куди «наверх»? Хто запрошує? — запитав Бідило, та служитель, мабуть, не почув.

— Ходімте, ходімте, я вас проводжу, — зашамкотів беззубим ротом, пропускаючи Івана поперед себе.

Піднялися на дах. «Напевне, Купхейп, — думав Бідило. — Знову, мабуть, кудись їхати…» Але горбаня ніде не видно було.

Минули штейподром, обігнули довгий, схожий на пакгауз, склад, пройшли крізь браму з написом: «РОБОТАМ ТА ШХУФАМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО». Це був той самий Кип-Кейп, де недавно обговорювали вони з Чактом плани хитромудрого знавця спіритики.

В парку пусто, на лавах — жодної душі.

Куди він веде? Алея повернула праворуч, і раптом попереду, крізь густий чагарник, забіліли кремезні постаті. Двоє служителів вийшли Іванові назустріч. Один кирпатий, рябий, на товстих губах посмішка. Другий — блідий, з темними задумливими очима.

— Все в порядку? — запитав кирпатий.

— Все в порядку, — кинув швейцар.

— Ходімте.

Всі четверо хутко попрямували туди, де кінчався дах і поблискували високі поручні.

Підійшли, зіперлись на бильця. Бідило посередині, служителі обабіч. Швейцар сказав, що хоче трохи прогулятися, і, підморгнувши Іванові, зник у чагарнику.

З хвилину помовчали. Раптом темноокий присунувся, поклав Іванові руку на плече і мовив тихо, врочисто:

— Ми — ті, кого ти давно шукаєш. Ми прийшли…

— Ми вітаємо! — схвильовано перебив кирпатий.

— Так, так, — погодився темноокий, — ми справді вітаємо тебе на нашій землі, на батьківщині несхильницького руху. Ми пишаємось, що посланець планети, де перемогли шхуфи, наш однодумець.

— А хто вам сказав, що я ваш однодумець? — запитав Бідило, з усіх сил намагаючись приховати хвилювання.

— Ми знаємо, — спокійно відповів темноокий.

Іван пильно глянув на нього:

— Ну, а що, коли я зараз покличу легіонерів?

Кирпатий весело хмикнув, темноокий спокійно відповів:

— Ти цього ніколи не зробиш.

— Ви впевнені?

— Ти справжній шхуф! — радісно всміхнувся кирпатий. — До того ж, ми знаємо твої переконання.

— Слухайте, люди добрі, — розсердився Бідило, — а чому я повинен вам вірити?

Темноокий перезирнувся з своїм напарником, витяг з кишені невеличкий, схожий на портсигар тоццойт, показав Іванові:

— Тридцять дев’ять тоц, шістдесят чотири цоти. Рівно через п’ять цот над Кип-Кейпом академії з’явиться наш гроунд. Сам розумієш, тільки несхильники можуть про це Знати.

— Що таке гроунд?

— «Вісник грози» — по-вамбськи. Геніальний винахід шхуфів-самоуків. Ти вже бачив, мабуть. Служителі й хичисти називають його «привидом хакахо». Так…— темноокий знову поглянув на свій тоццойт. — Ще півцоти… Ще чверть…

Долинуло глухе гудіння. З-за центральної вежі випливло знайоме уже багряне сяйво.

«Ууммб!» — зарокотав глибокий бас.

Гроунд проплив над парком, перевалив через білі поручні, пішов униз.

— Тепер повірив? — запитав темноокий.

Бідило мовчки кивнув.

Темноокий неквапно заховав тоццойт, неквапно повернувся до Івана:

— Давай знайомитись. Однодумець Зор, — і вказав на кирпатого. — Запам’ятай, всі несхильники — однодумці. Так і величаємо один одного. Того, хто привів тебе, звуть eq \o (О;ґ)рро. Моє ім’я — Магдeq \o (е;ґ)б. Всі троє ми такі ж служителі, як ти Хич Мислячий. Несхильницький центр вирішив встановити з тобою постійний міцний зв’язок.

— Спасибі, — прошепотів Іван сухими губами.

— Тобі спасибі! — кирпатий Зор не зводив з Івана закоханих очей. — Тобі спасибі, що прилетів! Коли б ти знав тільки, яка це для нас підтримка…

Бідило мовчав. Як оглушений, не міг отямитись: «Ось! Ось воно! Відбулося…»

— Ми хочемо тебе просити… — мовив тихо Магдеб. — Справа у нас до тебе… Але це дуже важко — далеко не всі шхуфи можуть витримати.

— Зможу, — не думаючи, відповів Іван, — все зможу. Аби не скніти отут, не прикидатися!

Несхильним знову перезирнулись.

— От саме про це ми й хочемо тебе просити, — повільно і аж наче врочисто проказав Магдеб. — Всі несхильники Знають про тебе ще з доби прильоту. Дуже скоро ми дізналися, що являє собою суспільний лад Землі. Зрозумій, ти для нас не просто іншопланетний шхуф. Ти посланець того прекрасного світу, де шхуфи вже перемогли. Ти жива часточка нашого завтра, наша надія. І поки несхильники знають, що ти живий, самий цей факт — величезна сила в нашій боротьбі. Знаю, дуже тяжко чесному шхуфу слухняно коритися самовладній, державній нашій брехні й підлоті. Але — так треба. За даними центру, саме тут, в академії, найлегше буде тебе зберегти. Ти наша гордість, наша надія! Ти мусиш жити…

— Тут щось не так… — Іван нахмурився. — Я прошу справжнього діла. Шхуфи борються, а мені, значить, — сиди та повертайся на всі боки: ось я, мовляв, який зразок, приклад! Неправильно це…

— Ну, не треба, не хвилюйся! — мов парубок біля вередливої коханої, впадав коло Івана Зор.

Магдеб мовчав.

— Неправильно? Ні, правильно… — нарешті проказав він, підвівши на Івана темні, глибокі очі. — У вас Земля, у нас Зірбон. Різні планети, різні умови, а суть одна. От про неї, про суть, і треба думати. Насамперед про неї… Підтримувати зв’язок будеш з Орро. Про цю нашу зустріч нікому жодного слова.

— А Чакту? Я ручаюсь за нього.

— І Чакту ні слова. Чакт — служитель.

— Але ж він чесний! Він давно вже шукає з вами зв’язків.

— Знаємо. І все-таки Чактові теж ні слова.

— Чому?

— Такий наказ несхильницького центру. Ну, ууммб, однодумці!

— Ууммб! — схвильовано відгукнувся Зор.

— Ууммб! — тихо відповів Бідило.

Спускався ліфтом, брів коридорами, а перед очима вони: задумливий, урочистий Магдеб, радісний Зор…

Дивне, двоїсте відчуття щастя й незадоволення. Він не один! Він часточка могутньої сили! Він зв’язався з несхильниками! А от Чактові цього сказати не можна.