Коли вмирає Безсмертний - Герасименко Юрий - Страница 21

В чорному небі тонко-тонко сяяла смужка сонця, що вже Звільнялося із липких обіймів пітьми.

Сонце звільнялося…

Чи справді воно звільнялось? Сонце неволі, сонце мертвого спокою, жовте сонце Щактиф…

ЧАСТИНА ДРУГА. ХИЧ МИСЛЯЧИЙ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

«Веселий настрій». Чим пахло в кабінеті. Прожектор Спокою.

Жовта пляма формою нагадувала Північну Америку. Товста чорна лінія перетинала її навкіс. Над перекресленим материком, мов сонце, сходило вирячене око…

— «Веселий настрій», — прочитав Іван напис під картиною. Картина була в масивній рамі із сяючої, мов бронза, прозорої пластмаси.

Поряд красувалася інша. Ця була значно ширша і, мабуть, на добрих півметра довша, зате назву мала куди лаконічнішу: «Усмішка» — на чорному паралелограмі звивалися три білі змії…

— Колоритно! — відзначив Іван. —Нічого не зрозуміло, — і перейшов до третього полотна, що займало трохи не половину стіни.

Зелена однонога жінка з потворно видовженою головою пристрасно обіймала жовтий ромб. Все художнє полотно рясніло розмитими жовто-зеленими плямами найрізноманітнішої форми і розміру. Назва була така я; багатозначна, як і сам твір: «Пробудження реготу».

Навіть не будучи фахівцем у галузі живопису, Іван безпомилково визначив, що всі три полотна належать пензлю (мабуть-таки пензлю) одного дуже веселого художника.

Купхейп дрімав на стільчику недалеко від високої вхідної панелі з блискучою табличкою: «Сач Кепст — служитель свідків Безсмертного, шеф-редактор «Цікавої газети». Поглянувши на горбаня, на панель, на довжезну чергу теж сонних відвідувачів, Іван зітхнув.

От тобі й двоюрідний брат! Бідило, поспішаючи з Купхейпом на цю аудієнцію, був певен, що довго вони не затримаються: редактор — родич Купхейпа… А воно не туди!

Час від часу горбань прокидався, заклопотано дивився на чергу: чи не перейшов, бува, наперед хтось із Задніх? І знову клював носом. Іван з цікавістю оглядав вітальню.

Після майже пустих, по-спартанськи обставлених кімнат академії Кепстів зал для відвідувачів дуже скидався на виставку останніх меблевих мод. Стільці, столики, шафи, канапи — все те було просте, надзвичайно модерне і — головне — комбіноване. Біля кожної речі докладне пояснення її призначення в побуті мислячих організмів.

Іванову увагу привернув стілець. Складався він з прозорого пластмасового сидіння, відштампованого точно по формі сідниці, та блискучої металевої ніжки. У поясненні говорилося, що, враховуючи природну нестандартність сідниць мислячих організмів, сидіння нині теж штампуються різної форми і площини. Форми ці науково класифіковані і зведені до вісімнадцяти загальнодержавних стандартів. Саме завдяки цьому досягалася та величезна економія коштів, за яку основоположник класифікації сідниць одержав найвищу урядову нагороду — Знак Зеленого Тетраедра. Стілець був комбінованим. При потребі його можна було легко перетворити на нотний пюпітр.

Цікаво задумані були також модерні комбіновані шафи для книжок. Книжки книжками, та якщо їх разом з полицями викинути, а потім перевернути цей металево-пластмасовий агрегат і наповнити його водою, — шафа перетворилася б на досить пристойну, мікролітражну ванну. А коли покласти шафу-ванну на інший бік, — матимете цілком пристойне двоспальне ліжко. При певній зовсім нескладній реконструкції шафа-ванна-ліжко могла б стати модерним письмовим столом з дотепною прибудовою для збереження брудної білизни. Шафа-ванна-ліжко-стіл дуже легко перетворювалась на сервант і т.д. і т.п., і цим зовсім уже казковим метаморфозам, здавалося, не було кінця.

Купхейпові набридло спати. Протерши свої банькаті очі, він знову почав підраховувати, скільки в черзі перед ним, скільки за ним.

— П’ять… сім… десять попереду, — бурмотав він, загинаючи пальці. — Еге, посуваємось. А було п’ятнадцять. Скільки Я! позаду? Чотири… дев’ять…

Та раптом панель з табличкою відсунулась і на порозі з’явився високий молодик у білому.

Херувимська посмішка прикрашала його по-дитячому ніжне, немов фарфорове обличчя. Великі вологі очі, нічого не виражаючи, повнилися алюмінієвим блиском.

— Сач! —хрипко покликав Купхейп, підводячись з пластмасового сидіння.

— О, Купхейп! — підкреслено щиро здивувався усміхнений молодик, причому посмішка його лишилась незмінною. — Невже ти стільки чекав? Чому ж не зайшов одразу?

— Та я б зайшов, так їх схильність… — і Купхейп показав на пихатого хичиста, який із списком відвідувачів стовбичив біля Кепстової вхідної панелі. Горбань, видно, хотів розповісти про свої поневіряння, але Сач Кепст широким красивим жестом уже запрошував його до кабінету:

— Радий бачити тебе, брате мій!

Якщо вітальня редактора «Цікавої газети» була мебльована виключно модерністично, то кабінет — навпаки: глибокі м’які крісла, величезні темні шафи від підлоги до стелі.

Дивний складний запах стояв у кабінеті Сача Кепста. «Саме так, — згадав Бідило, — пахло на Землі у великих, дуже старих крамницях».

— Як все-таки печально, що нам іноді доводиться стільки чекати, — співчував Сач, граючись зеленим олівчиком. Херувимська посмішка не сходила з його красивого обличчя. — Ну, розказуй, розказуй, які новини у наукових сферах?

Іван сидів біля столу і краєм ока помітив, що перед Сачем лежить точна копія того списку відвідувачів, який складав пикатий хичист. Проти імені «Купхейп» зеленим олівчиком поставлено знак питання.

— Які новини, питаєш? Та дещо є. От хочу тебе попросити… — почав було Купхейп, але Сач поспішно перебив:

— О, у мене теж багато новин. Багато новин! І, уявляєш, всі такі цікаві! Вчора уклав нову угоду з найбільшим хімкомбінатом Щактиф. Есенціями та парфумами тепер забезпечені. Газета має бути цікавою, тобто приємною. Хочеш подивитися свіжий номер? — І Сач передав Купхейпові кілька газет. Знову складні запахи крамниці війнули на Івана. Звідки вони?

Бідило теж взяв газету і в ту ж мить ледве не затулив носа: несло від неї нестерпно. Так, саме від газети, від її зеленого паперу із золотистими рядками статей розливалася у повітрі ціла гама найрізноманітніших ароматів.

— Кожна стаття, — пояснив Сач, — кожен матеріал завжди по-своєму пахне. Так само, як кожен звук мав свій колір. Це елементарно. Наприклад, передвиборчі виступи, стаття кандидата в депутати парламенту. Він тут багато дечого наобіцяв. Одне слово, стаття має традиційний, специфічний запах.

А от інший матеріал, — продовжував Сач Кепст, — рецензія на поетичну збірку відомого сатирика. Рецензія позитивна, навіть хвалебна. Матеріал інший і запах інший, але й він підібраний у такий спосіб, щоб викликати в читача витончену естетичну насолоду. (Іван понюхав — і дійсно, від статті тонко й вишукано пахло дорогою перукарнею).

— Е-е… Сач, у мене ділова розмова, — Купхейп знову за своє. — Я хочу тебе попросити…

— Попросити, попросити! Які там прохання! Кинь, брате! Ти от понюхай краще, як смачно пахне оця скандальна хроніка! Завдяки нашим есенціям пахнуть не тільки сенсації: ми навіть думку, ти розумієш, думку, ще не втілену в слова, змушуємо пахнути так, як нам потрібно. Ми владно змінюємо старі запахи, створюємо нові. Одне поки що не вдається — не можемо відбити неприємного запаху інтимної лірики поетеси Хипіц, дочки вашого шефа. Як не стараємось, в яких есенціях не виварюємо оті кляті фривольні сонети та любовні елегії, все одно від них на сто верст Хипіцом несе.

— Сач!.. — змолився Купхейп. — У мене дуже важлива справа. Я прийшов просити…

— От ти знову за своє! Невже тобі не цікаво? Плюнь, брате, на свої справи, послухай краще, що я тобі розповім. Ти думаєш так легко зробити газету цікавою? От, наприклад, відділ критики. Ти вже, мабуть, помітив, що газета наша має виразний літературний крен. Вона навіть називалася колись «Творче дозвілля». Та коли я став редактором, одразу ж змінив назву. «Творче дозвілля»? Ні, це банально! Уже сама назва повинна заінтриговувати читача. «Цікава газета»! Зрозумій: цікава! Цікава за всяку ціну.